Свідомо став на муку
Судова колегія з кримінальних справ Чернігівського обласного суду 1 липня 1972р. у закритому судовому засіданні розглянула справу звинувачуваного Тереховича Леоніда Никифоровича, 26 березня 1941 року народження, уродженця і жителя села Кучинівка Щорського району Чернігівської області... по ст. 187-1 КК УРСР.
Витяг з вироку суду: «Терехович Л. Н., проживая в с. Кучиновка Щорского
района, на протяжении 1971-1972 годов систематически слушал антисоветские передачи
зарубежных радиостанций, встал на путь изготовления и распространения писем и
стихотворений, в которых содержатся заведомо ложные измышления, порочащие
Советский государственный и общественный строй.
8 марта 1971 г. он изготовил письмо – обращение
к комментатору заграничной радиостанции «Свобода» Виктору Франку, в котором
клевещет на КПСС и советскую действительность.
Затем, с целью распространения путем передачи его
по радиостанции «Свобода», отправил это обращение в указанную выше радиостанцию
в Швецию.
В феврале – марте 1971 года он написал
стихотворение «Задолизы» и «О борьбе с идеологическими диверсиями», в которых
клевещет на КПСС, на одного из руководителей КПСС, опошляет советскую
действительность...
В начале 1971 г. написал ответ на открытое письмо
американского певца Дина Рида А. Солженицину и имел намерение отправить это
письмо за границу. В данном письме содержатся заведомо ложные измышления,
порочащие Советский государственный и общественный строй, возводится клевета на
КПСС, советскую демократию, жизненный уровень народов СССР и нашу
действительность.
Изготовил также в этот период и хранил у себя в
квартире ряд стихотворений клеветнического содержания. К ним относятся
стихотворение, начинающееся словами «Кое-что о рекламе...», стихотворение,
начинающееся словами «Москве украинский народ...», стихотворение, начинающееся
словами «Есть в деревне сельсовет...», «Сказка о работнике балде», «В
литературе Шолохов мог бы сделать шороху».
Вина Тереховича Л. Н. подтверждается его личным признанием
в судебном заседании... Причем письмо Виктору Франку он сдал на почту в с.
Кучиновке для отправки в Швецию, а стихотворение «Об идеологи - ческих
диверсиях» направил в г.Москву гр-ну Стрижко.
Признать виновным и осудить Тереховича Леонида
Никифоровича по ст. 187- 1 УК УССР к 2 годам лишения свободы, с отбытием в
исправительно-трудовой колонии строгого режима».
Страшно і моторошно стає від цих
казенно-казуїстичних рядків вироку і мимоволі думаєш: невже це справді було з
нами, з країною? І не в криваво страшні сталінські роки, а в
недавні брежнівські, тиха і порівняно сита застiйнiсть яких і досі у декого
викликає ностальгiчну нудьгу...
А для поета це був початок хресного ходу на
Голгофу. До цих двох було і п’ять, і ще два роки, були психушки, ЛТП... З
табору в табір, з етапу на етап, з нар на нари, як перекотиполе.
Покотились
полем мої родичі
Не шукати почестi чи здобичi,
Не ховатись не вiд кого, не тiкать, —
Просто доля випала така.
Уявіть собі тихе забите село Кучинівку — таких
сотні тисяч в Україні. І Поета, який відважився з відкритим забралом виступити
проти тоталітарної Системи. Навіщо йому це було потрібно?
Вчений Лев Гумільов (син розстріляного
більшовиками поета) розробив теорiю про пасіонаріїв — людей, які нехтуючи
власним благополуччям рухають прогрес. Саме таких людей несамовито знищувала
Система.
А тут в селі проросло... З якого-такого сім'я?
А з дідівського-прадідівського. Активну життєву
позицію займав його дід Яким Терехович, писав вірші, публiкувався. В журналi
«Червоний стяг» (20 грудня 1920 р.) надруковано вірш Я. Тереховича, в якому
йдеться про участь автора в революції 1905 р.,
натякається про наближення визволення України. Онук у своєму вірші «Слово на
спомин» відповідає діду:
Ти
діду, «бив та бив»,
Але чого добився?
Щоб ти не калатав без всякої вини
Тебе на страту повели убивці.
Багато хто тоді вірив, що революція дасть народу
«світле» майбутнє. Напевно, вірив і Яким Терехович. Було в нього два сини —
Никифор і Леонід. Перший — батько Леоніда Никифоровича Тереховича теж писав вірші,
але невідомо чи друкувався. А от Леонід Якимович до війни жив у Ленінграді,
писав і там друкувався. Отака спадкоємність.
З наведеного вироку ясно, що Леонід Терехович
народився в Кучинiвцi. Тут закінчив середню школу. Потім працював на цегельному
заводі, будівельником, електриком, кіномеханіком. Він завжди активно цікавився
громадським життям, багато читав. Юнак бачить соцiальну несправедливiсть і
вирішує боротися.
Засобом цієї боротьби обрав слово. Місцевій владі
дуже не подобався «баламут». За суперечку з парторгом Леонід одержує рік
ув'язнення. Однак під тиском незаперечних доказів безневинності Тереховича
звiльняють.
Знову рідне село. Нові вірші, спрямовані не тільки
проти iснуючого суспільного ладу, а й проти партійних керманичей. За поета
взялось КДБ...
Скільки віршів написав поет? Хто зна. Адже після
кожного арешту все написане конфіскувалося і не поверталось авторові. Небагато
віршів Тереховича побачило світ за його життя в райгазеті. А він так хотів, щоб
його почули:
Пишу,
не знаючи навіщо —
З надією в скупих паях
На тихе визнання найвище:
Щоб трохи похвалив Реп'ях.
Не почули... «Скінчиться все в обшарпанім хліві,
де ще стоїть моє стареньке лiжко» — пророче писав поет. Там його і знайшли.
Мертвим. Перед цим він завітав до редакції райгазети (тут його добре знають) і
стиха мовив, що його побила мiлiцiя на вокзалi. За що?
По смерті лікарі встановили: помер тому, що серце
зупинилось. І винних немає... Воно й справді, бо неволя забрала не тільки кращі
роки, а й здоров'я — разом з довідкою про звільнення видали йому цілу купу
довідок про хвороби. До того ж, ні притулку надійного, ні рiдної живої душі, ні
співчуття в селі, ні роботи — тiльки зовсім недавно став сторожувати в школi.
Йому
вже всього доволі,
Забуті радощі та болі.
Лиш вічна тьма на видноколі...
Уже не заболить ніколи —
Мов скинув клопоти з плеча.
Ніби про себе писав. Відстраждала, відмучилась
людина, так i не долюбивши, не здійснивши і малої частки того, що йому було
даровано від Бога... Невже й справді — «Малого сліду не покину на нашій славній
Україні»?
На Україні, за яку один з перших подав свiй голос
ще тоді, коли більшість з нас дружно вступала до вiдомих лав або примiряла
пiонерський галстук — він же без примірки вдягнув зеківську робу. Так і не
знайшлося йому місця на вільній Україні, незалежність якої гаряче вітав у своїх
останнiх віршах:
Нам
рости і зростати до чистих висот,
В повний зріст ми вставати покликані.
Ми — народ! Ми — великий народ,
І пора почуватись великими.
Вірші Л. Тереховича — це не просто вірші, це вистраждана
десятилiттями доля — і не тільки поета, а доля багатостраждального нашого
народу. Тож давайте хоча б прислухаємось до життевого кредо Леоніда Тереховича:
Нам
треба свідомо ставати на муку,
Порвать по живому, щоб вийти з пітьми...
Лише б не забути святої науки, —
В нелюдських умовах зостатись людьми.
П. ПОВОД, журналiст
|
